Advertise on podcast: Jazz-Легенда на Radio Jazz

Грати Джаз у Штатах у п’ятдесятих і шістдесятих і при тому не вживати нічого, навіть алкоголю, бути перебірливим у їжі, словах і друзях, мати семеро дітей і бути вірним і люблячим чоловіком здавалося неможливим. Але він був саме таким. Музика була в його житті з дитинства. Усі його брати й сестри на чо́мусь грали, йому дісталася укулеле, але її в будь-який час міг перемогти футбол, або мотоцикл. Він жив у Індіанаполісі, розвантажував кригу і фрукти, потім влаштувався зварювальником і думав, що саме в цьому полягає його талант. Він був спокійним, щасливим, уже одруженим – і саме тоді вперше почув Чарлі Крісчена з оркестром Бені Гудмена. Наступного дня він придбав гітару і підсилювач. Він почав учитися, просто намагаючись скопіювати соло свого кумира, і грав на повній гучності. Сусіди почали скаржитися. Він не зважав. Але прохання дружини було́ законом. Він просто відклав вбік медіатор і почав грати подушечкою великого пальця. Так було набагато тихіше, а ще – глибше та інтимніше. Так народився його унікальний стиль. За його великим пальцем спостерігали всі, і ніхто не міг зрозуміти, як можна грати з такою швидкістю Він не знав нот, але досконало знав акорди і на слух за декілька хвилин міг підібрати безліч мелодій. Спочатку були маленькі клуби + невідомість + відсутність грошей. Потім у формулі сталою величиною залишилася тільки відсутність грошей. Одного вечора в Гарлемі він зустрів Леса Пола та Джорджа Бенсона і поскаржився на злидні. Лес Пол порадив йому стати ближчим до людей. Він замислився і пішов на компроміс. Колеги по сцені почали звинувачувати його у комерціалізації, а джаз отримав мільйони нових прихильників. Він почав записувати більш популярну музику, але на концертах ніколи собі не зраджував і грав тільки те, що йому подобалося. Він був перфекціоністом і рідко коли був задоволений власною грою, але за своє коротке життя він встиг цілковито змінити уявлення про гітарний звук і техніку. Його нескінченно цитують гітаристи та вивчають його метод гри октавами й великим пальцем правої руки. Коли молоді музиканти запитували його про секрети майстерності, він відповідав: «Я нічого не знаю про терміни, які ти називаєш. Я не можу тобі дати відповіді. Я граю не так, я граю те, що чую». ℹ Батьки назвали його: Джон Леслі, а ми називаємо його легендарний Уес Монтго́мері.

Якщо уявити джаз, як окрему мову, то навчитися нею розмовляти досконало можуть не всі, йому ж вдалося не просто вивчити її, а створити власний діалект. Можливо тому, що він погано читав ноти, можливо тому, що у нього через колір шкіри відібрали право грати на улюбленій віолончелі, можливо тому, що ніхто не вважав його своїм, можливо через його вибуховий характер.   Єдине у що він вірив беззаперечно це у Дюка Еллінгтона та у Бога. Причому саме у такій послідовності. Він зміг поєднати у своїй творчості церковну музику, класику бі-бопа, джазу та фольклору і йому було всього замало. Якщо він обирав музикантів для співпраці, то вимагав не тільки вправного володіння інструментом.   Він шукав характери та цінував індивідуальність. Інакше його музику не можливо було відтворити. Він казав сайдменам Play Yourself, і вони знаходили можливість зіграти себе у його п’єсах. Але повага чи любов до друзів та колег не означало, що завтра він не розквасить їм ніс, або не виб'є зуби. Йому пробачали.   Журнал Роллінг Стоун назвав його другим найкращим басистом всіх часів. Хоча він плював на різні рейтинги й дуже добре знав собі ціну. Невгамовний, кремезний, величний, жартівливий, божевільний трудоголік і бабій, який так багато зробив для джазу і так мало зробив через передчасну смерть. Натхнення для багатьох музикантів і гордість для історії джазу.   Через вибуховий темперамент його називали: Лиха людина джазу, а ми називаємо його Легендарний Чарлі Мінгус

Коли ця розкішна леді входила до бару престижного нью-йоркського театру Апполо, люди, які не знали її, не могли уявити, що тільки за перші 14 років дитинства вона пережила більше, ніж кожен з них за все життя: кричущу бідність, зґвалтування, голод, катування, ув’язнення. Вона йшла по Апполо, як справжня королева, і ніхто не бачив у її очах біль через коханих чоловіків, які зрадили її талант і життя - хто наркотиками, хто побиттям та приниженням, хто банальним обкраданням. Їй дозволяли входити у бар Апполо зі своїм улюбленим псом боксером Максом і ніхто жодного слова не міг сказати проти. Але мало хто міг уявити, що ця, на перший погляд справжня аристократка, колись змушена була їздити тільки у вантажному ліфті, заходити у концертні зали та готелі тільки через службовий хід і не мала права зупинятися у готелях чи навіть користуватися одним туалетом із білими дамами. Ніхто із відвідувачів Апполо не знав, чому в її волоссі завжди біла гортензія, але всі милувалися її загадковістю. І коли вона піднімалася на сцену і починала співати - всі замовкали і слухали. Слухали, як вона майстерно будь-яку легковажну пісеньку перетворювала на шедевр - стільки глибини, чуттєвості та сенсу було в кожній її ноті. На момент її смерті в неї була одна автобіографія, десятки років самознищення, сотні записів, тисячі концертів і… 70 центів на банківському рахунку. «Я завжди повертаюся, – сказала вона колись про себе, – але ніхто не говорить, де я була». Батьки назвали її Елеонора Фаген, шанувальники - Леді Дей, або Леді Гортензія… А ми називаємо її - Легендарна Біллі Холідей.

Він не бачив різниці між днем або ніччю. Він не бачив різницю між церквою та ліжком - і там, і там для нього жив дух любові. Він не бачив різниці між чорними і білими. Він не бачив різниці між залом на 50 місць і 5 000 тому, що він просто Не Бачив. Зір він втратив у 7 років і єдине, що закарбувалося у його пам’яті - це образ мами та кольори. Він ніколи не хотів бути знаменитим. Він хотів стати Великим. І це йому вдалося. 70 студійних альбомів і 17 Греммі, зірка на Алеї слави і вічне продовження життя в кожній його пісні. Не маючи можливості спостерігати за світом довкола, він створював власний - пристрасний світ, у якому гармонійно переплітався джаз, рок-н-рол, бугі та госпел. Його називають батьком не тільки 12 дітей від 9 різних жінок, а й батьком соулу. До речі, він був хорошим батьком своїм дітям: кожен з нащадків отримав від нього по мільйону доларів. За його темними окулярами була магія, а його усмішка творила дива. А ще його пісні забороняли на радіо через надмірну сексуальність. Один із свох мега хітів він створив просто на сцені, тому що треба було «потягнути час». Інша пісня, саме за його аранжуванням, стала гімном Штату Джорджія, хоча насправді присвячувалася дівчині з таким іменем. Він зміг подолати сімнадцятирічну наркозалежність, ненавидів реп і обожнював Чарлі Паркера. Незважаючи на сліпоту, він завжди голився перед дзерколом, ганяв на мотоциклі та велосипеді, захоплювався шахами і зіграв в кіно водія автобуса. Секрет його успіху - це талант, помножений на відвертість і пристрасть до музики. Батьки назвали його Рєймондом Чарльзом Робінсоном… А ми називаємо його - Легендарний Рей Чарльз.

Коли він пішов із життя, один із журналістів написав: «До біса календарі! День його смерті – це кінець двадцятого століття». І в цьому є частка істини. Історія його життя – це історія Америки двадцятого століття й уособлення американської мрії. Постійні гойдалки та ціла купа суперечностей. Його вигнали зі школи, він не знав нотної грамоти, але став найулюбленішим співаком, без перебільшення, мільярдів. Він отримував по двадцять тисяч листів на день від шанувальниць, але не був щасливим у чотирьох своїх шлюбах. Він міг спокійно розбити носа комусь зі своїх кривдників у барі та незавжди делікатно вирішував свої професійні справи, але жертвував мільйони на благодійність. Він завжди підтримував демократів, хоча знав, що його успіх залежить від консерваторів. Він втрачав кохання, гроші, роботу і найдорожче, що в нього було, – голос. Його називали людиною минулого, але він довів, що це минуле буде актуальним і через п’ятдесят, і через сто років. Про його нестерпний характер ходили легенди, але саме цей характер допомагав йому боротися за права чорношкірих і євреїв. Він допомагав Кеннеді стати Президентом, а його самого звинувачували у прихильності комуністам. Він ніколи не спростовував і не заперечував своїх зв’язків з мафією, але активно співпрацював із ФБР, коли викрали його сина. Він ніколи не гнався за модою, не зраджував своєму стилю і був справжнім крунером, але став еталоном для багатьох музикантів, які працюють у всіх жанрах. Під його пісні танцюють на днях народження і плачуть на похоронах. І його особливий оксамитовий тембр неможливо сплутати із жодним іншим. У день його смерті на вулиці Лас Вегаса загасили світло, а Емпаєр Стейт Білдінг підсвітили блакитним світлом під колір його очей. ℹ Його називали Френкі, The Voice, Містер Блакитні очі, Chairman А ми знаємо його як Легендарного Френка Сінатру.

Якщо ви завітаєте до бібліотеки Гарвардського університету і попросите її книгу кулінарних рецептів ( а вона справді існує і зберігається саме там), то навряд чи віднайдете в цій книзі поради для геніальних джазових виконавиць. Ви не зможете прочитати там рецепт успіху, на кшталт: дитинство у злиднях, відсутність музичної освіти, два сиротинці, життя на вулиці та у будинку розпусти, маленький зріст, зовнішня неохайність плюс діапазон у три с половиною октави. В її книзі рецептів ані слова про те, як записати 54 студійні альбоми, 23 концертні альбоми, 6 збірок, 7 спільних робіт і 72 сингли, але при цьому бути надзвичайно скромною і сором’язливою. Не залишила вона і жодної поради на тему «Що обрати у своєму житті: попсові пісеньки у складі непоганого класичного джазового оркестру чи сольну кар’єру і співпрацю з новаторами від джазу?». Вона, як кожен шеф-кухар, не розкриє вам своїх таємниць просто тому, що цих таємниць не існує. Є дар, унікальний тембр, величезний діапазон, внутрішній точний ритм, легкість і свобода, а також її унікальне відчуття музики і вміння точно відтворювати - за допомогою скету - партію будь-якого інструменту. Ну а піднести келих із шампанським за її талант наважиться не кожний, бо келих може просто тріснути від сили її голосу. Батьки назвали її Елла Джейн, шанувальники називали її Перша Леді Джазу або Перша Леді Пісні… А ми називаємо її - Просто Легендарна Елла Фітцджеральд.

Коли у 10 років тобі забороняють грати на віолончелі через расові упередження, то у тебе тільки один шлях – почати грати на контрабасі, і вигадати новий інструмент – Бас Пікколо, який за формою схожий на віолончель, але налаштовується як контрабас. А ще довести свою майстерність до такого рівня, щоб стати найкращим! Таким, щоб з тобою записали біля 2 з половиною тисяч альбомів найкращі джазові музиканти. І - потрапити у книгу Рекордів Гінеса. Таким, що однаково круто і точно грає і смичком і пальцями. Таким, щоб вчитися у тебе мріяли всі контрабасисти світу, таким, щоб саме твій образ легко вгадувався у сувенірних статуетках джазових музикантів. Якщо тобі щось забороняють робити у 10 років, головне - слухати серце і йти за мрією. Він написав безліч підручників, і викладає у декількох університетах, не враховуючи безкінечні майстер-класи по всьому світу. Майлз Девіс саме про нього сказав: «Здається, що цей музикант обирає найкрасивіші версії виконання, коли акомпанує і імпровізує. І вгадує все, що ти будеш робити у наступну секунду.» І тільки ми не можемо вгадати, що він сам буде робити у наступну мить? Грати на сцені, читати лекцію, писати музику для кіно, записувати свій сольний альбом, грати у складі класичного симфонічного оркестру вже без усяких расових упереджень, писати черговий підручник, акомпанувати друзям, які зібралися випадково в одному з нью-йоркських клубів. А можливо - просто знову шукати правильні ноти. Батьки назвали його Рональдом Левином, критики називають його Дюком Еллінгтоном контрабаса, а ми називаємо його легендарний Рон Картер.

У двадцять років він умів вже все. Він був готовий підкорити світ. В Індіанаполісі його таланту було тісно. І він прямує до джазової меки того часу Нью Йорка. Нескінченні вечірки та джем-сейшени, й звісно алкомарафони лише загартували його талант і працелюбність. Свій інструмент він не сприймав як трубу. Він хотів грати на трубі, як на саксофоні, з такою швидкістю, яскравістю, пристрастю та талантом, яка була лише у геніїв бі-бопу. А всі генії були поруч. Такого конкурента не міг не помітити його кумир Майлз Девіс. Але Девіс вчинив шляхетно. Він буквально взяв 22-річного хлопця за руку і привів на студію Blue Note, де з ним миттєво підписали контракт. Його дискографія вражає сольними роботами й численними сайд проєктами. Але він ніколи не зупинявся на досягнутому. Майже в дев'яносто його зупинила травма, яку він отримав під час концерту, коли недостатньо розігрівся. Він пошкодив губу, яка так ніколи й не зажила. Тоді замість швидкості та технічності він обрав глибину, ліричність і ніжність. Він знову з легкістю досягнув незбагненної висоти. В останні роки йому допомагав Jazz Foundation of America. Вони сплачували його рахунки за лікування та майно і після смерті весь свій спадок він заповів саме їм. Батьки назвали його. Фредерик Дівейн Хаббард. А ми називаємо його легендарний Фредді Хаббард.

Вона була абсолютно переконана, що слово «джаз» вигадали білі, щоб відділити себе від чорних. І мала на це безліч причин. Вона мріяла  стати піаністкою та грати класичну музику, і їй чесно здавалося, що колір шкіри й гендер не стануть на завадіУсе почалося у дванадцять років.  Під час свого́ сольного виступу у Північній Кароліні вона помітила, що її батьків пересадили з першого ряду на гальорку, тому що не вистачало місця білим. Вона перервала концерт і гучно заявила, що поки батьки не повернуться на свої місця, вона не гратиме. Її називатимуть Нельсоном Манделою у спідниці, і тексти її пісень стануть маніфестами у боротьбі за рівні права. Вона не хотіла бачити білих на своїх концертах, і вони відверто боялися на них ходити. У її голосі й очах була пристрасть, глибина, біль і лють – й публіка майже ніколи не бачила її усмішки. Аби заробити на навчання у престижній Джульярдській школі, вона вимушена була грати диявольську музику в клубах Атлантік Сіті, а щоб мати про це не дізналася – вигадала собі нове ім’я. Перший чоловік був просто нікчемою, а другий став її менеджером і швидко зрозумів, скільки грошей вона може йому принести, особливо якщо вчасно її вдарити й накачати наркотиками. Вона стала некерованою, музиканти не знали, що вона втне наступної миті. Їй хотіли винайняти охоронця, але не для того, щоб захистити від фанів, а навпаки – захистити публіку від неї. Розчарована американським шоу-бізнесом і недолугою боротьбою за права, вона покидає Америку та їде до Ліберії, а потім надовго осідає в Європі. Але й тут усмішка не повернеться на її обличчя. Лють знову візьме гору. Скандали, психічні розлади, напади на людей зі зброєю, проблеми з податками – усе це мало кого зробить щасливим. На сцену вона повернеться завдяки рекламному ролику «Шанель» і фільму «Точка неповернення», де звучатимуть її пісні.  Вона спробує повернутися не лише на сцену, а й у нормальне життя, але рак забере у неї останні сили. Десь в інших світах вона точно концертує, усміхається і грає своїх  улюблених Брамса та Бетховена. Батьки назвали її Юніс Кетлін Ваймон, публіка нагородила її титулом «Жриця соулу», а ми називаємо її Легендарна Ніна Сімон.

Щоразу історія успіху опиняється на перехресті чотирьох доріг: талант, працелюбність, доля і випадок. Долі не варто коритися. Народження в Канаді, в родині чорношкірого вокзального носія на початку 20-х років минулого століття, не сприяє світовій славі. Але завжди є випадок. І навіть якщо він з одного боку прикрий, - в результаті він стане доленосним. Наш герой обожнював тромбон і трубу, але туберкульоз перекреслив його пристрасть і так в житті з’явилося піаніно. Працелюбності йому не бракувало. Заняття по 6-8 годин принесли свої результати, - він став віртуозом. До речі, так він займався майже щодня протягом усього життя. Тільки інсульт, перенесений вже у зрілому віці, змусив його зменшити заняття до двох годин. А ось щасливий випадок: його гру по радіо, дорогою в аеропорт, почув американський джазовий продюсер, розвернув таксі і… наступний концерт був уже в Карнеґі-Холл. Критики звинувачували його в надмірності, але на цю критику геніально відповів історик джазу Скот Янов. «Звичайно, - написав Скот, - можна сміливо стверджувати, що він грає сто нот там, де інший піаніст обійшовся б десятьма; але всі ці сто нот зазвичай виявлялися на потрібному місці». І саме це розуміли та чули Біллі Холідей, Елла Фіцжеральд, Лестер Янг, Луї Армстронг, Діззі Гілеспі, Дейв Брубек і ще десятки видатних джазменів, які запрошували його грати спільні концерти та записувати альбоми. Сьогодні джаз у всіх музичних школах діти починають вчити за його етюдами. Його іменем називають вулиці та площі, а ми слухаємо його музику і розуміємо, що джаз - це легко. Тому що сам він був надзвичайно легким, незважаючи на велетенську статуру та тяжкі випробування долі. Батьки назвали його Оскар Емануєль. Дюк Елінгтон називав його Махараджею Клавіатури… А ми називаємо його - Легендарний Оскар Пітерсон.

Одно́го разу після концерту він звернувся до публіки і запропонував поставити йому будь-яке запитання. Раптом із залу вигукнули: «А в чому сенс життя?» Проігнорувавши іронію, він спокійно відповів: «Знайти Бога. Якщо ви слухали його нажи́во, то ви точно зрозумієте про що йдеться». Він народився На Мангеттені в родині класичних музикантів. Його батько був першим афроамериканцем, який став солістом  Метрополітен-опера. Його першим інструментом став кларнет, а потім його захопило фортепіано. І зрештою все так і могло закінчитися, але лише́ не з ним. Він ніколи не шукав простих та шаблонних шляхів. Раптом він вирішує, що його головним інструментом стане голос. З першим повноцінним сольним дебютом йому допомагає улюбленець Америки Комік Білл Косбі,  а остаточно повірити у власні сили він зміг після надзвичайно теплої зустрічі зазвича́й стриманої й вибагливої німецької публіки. Запис концертів у Німеччині  став альбомом із лаконічною назвою Голос. Жодних інструментів, жодних спецефектів. Тільки він і його розмова з Богом, до якої він завжди радо долучає свою публіку. Він ніколи заздалегідь не прописує програми концерту. Усе, що відбувається на сцені чиста, – імпровізація. Йому просто не цікаво будь-що повторювати двічі. Щоразу все має відбуватися тут і зараз і щоразу це має бути відчуття катарсису. Він міг би стати заручником власного музичного жарту. Артистом однієї пісні. Але коли він це усвідомив, то просто виключив її навіки зі свого репертуару, хоча міг би заробляти мільйони. На псевдо піку своєї слави він круто міняє своє життя і починає брати уроки диригентського мистецтва у Леонарда Бернстайна, Густава Мейера й Сейджи Озава.  Він занурюється у світ улюбленої з дитинства класики, і симфонічні оркестри вважають за честь працювати під його орудою. Він проповідує музику Моцарта і стверджує, що саме його музика наповнює світлом життя. Але поруч живе джаз і  ще безліч стилів, які він, наче найзразковіший прочанин, досліджує і відтворює у своїх концертах. Він давно не приховує своєї релігійності та ніколи не розлучається з Біблією, і кожна його музична проповідь розповідає про світло, радість, чистоту і пошук Бога. Батьки назвали його Роберт, критики називали його вуду голосу, або просто Диво голос, а ми називаємо його Боббі МакФеррін.

«Якщо вам хочеться тупотіти ногами - топайте. Якщо вам хочеться плескати в долоні - плескайте. Якщо хочете зняти взуття - зніміть. Залиште свої життєві негаразди зовні - ви прийшли сюди, заради свінгу! » Це було його джазовим посланням світу. І таких послань буде багато. Десятки неперевершених музикантів, яких він відкрив світу через свій оркестр, поєднання свінгу, фанку, соулу, бібопу і госпелу, народження хард-бопу, виступи зі найвеличнішими зірками джазу. Він був незамінним, тому що відчував музику, як ніхто. На його барабанних паличках трималися оркестри, комбо і тріо. А інколи його пристрасть та енергія перетворювала палички на справжні факели. Ну окрай раз так здавалося публіці. Інколи важко розрізнити, що в його немузичній біографії правда, а що ні. Подейкують,що після смерті мами у 6 місяців його виховував дядько, що в школі він вчився погано, навчився грати на фортепіано дома, а ударні в його житті - взагалі випадковість. Розповідають, що в 13 він працював на сталеварному заводі. Свідчень цьому немає, але те, що він у цьому віці зустрів кохану, у 14 одружився, а у 15 вперше став батьком, повірити можна. Як і в те, що саме тоді він вже очолював оркестр, який грав на танцях. Його енергії та пристрасті точно на це вистачало. А ще розповідають про те що рік він провів у Африці, вчився грати на всьому, що підпадало під руку, прийняв іслам і змінив ім’я, інші свідчать, що він не покидав територію Сполучених штатів Америки. Всі ці історії тільки маленькі епізоди в його славній історії. Він був чемпіон акустичного джазу. У звукозаписуючих компаніях йому говорили, щоб він додав трохи рокового саунду для більш сучасного звучання композицій. Але він не продавав своє мистецтво. Він не хотів отримати світ і втратити душу? Він хотів, щоб його джазові меседжі були чистими. Дехто знав його як Абдуллу ібн Бухаіна, колеги називали його коротко «Бу», а ми називаємо його легендарний Арт Блейкі.

Якщо Бог ще спілкується з людством, то робить він це, безперечно, через музику. Але для того, щоб відповісти йому, мало бути просто віртуозом, потрібно вчитися слухати, відчувати, сприймати і продукувати світло. Шукати Бога складно, коли тобі 20, ти живеш у Йоркширі, а навколо - розквіт нової епохи. Онлі рок-н-ролл та блюз, і тільки на максимальній гучності. Тишу можна було знайти тільки у бібліотеці теософського товариства, тут же можна було знайти праці індійських філософів та індійську музику і нарешті почути... Почути і відкрити для себе математику ритму, красу імпровізації і глибину звучання. Але як поєднати у собі любов до джазу, року ті індійської музики? Виявляється, можна. Бог уже вигадав фьюжн, Нью-Йорк і Майлза Девіса. А тепер тобі самому потрібно вигадати виключно свою мову спілкування з ближніми. Не просто грати музику і дивувати світ то саундом Хендрікса, то фантастичною швидкістю, а ще - бажаннями експериментувати з жанрами та гучністю. Тобі потрібно навчитися слухати і відповідати, тільки так ти отримаєш задоволення від процесу і від життя. Навряд твій менеджер та звукозаписуюча компанія буде щаслива, коли після розпаду цілком пристойного зіркового проекту побачить тебе на килимі з закритими очима, в оточенні етнічних індійських музикантів, але - тут і зараз це буде потрібно тобі, а завтра це стане потрібно світові. А ти посміхнешся і вже завтра знову будеш шукати форму та зміст, випробовувати свій талант у фламенко, або у написанні музики для класичного балету чи концерту для гітари з оркестром, а можливо запишеш серію уроків гри на гітарі, або будеш пояснювати студентам сенс магічних заклинань індійського ритму канакол. Ось наприклад: «Ta-ka ta-ka ta ta-ka tin day ta - Ta-ka ta-ka ta ta-ka tin day ta». Але на цьому ти не зупинишся. Ти будеш шукати далі, озиратися навколо і творити свій фьюжн. І, якщо джангл ти вже поєднал із звучанням своєї гітари, то завтра це може бути даб степ чи знову «Ta-ka ta-ka ta ta-ka tin day ta»… Журнал Ролінг Стоун назвав тебе одним із 100 найкращих гітаристів всіх часів, індійський проповідник Шри Чинмой назвав тебе Махавішною, а ми називаємо тебе Легендарний Джон Маклафлін.

Його біографія - це історія справжнього «self-made man», який починав із гри в шкільному оркестрі, служив на флоті, пережив героїнову залежність і став однією з найвпливовіших фігур у джазі. Сьогодні в США люди ходять молитися до церкви його імені, хоча сам він був фанатично захоплений східною філософією, фізикою Ейнштейна і намагався застосувати не тільки середньовічні алхімічні формули до музики, а й суто математичний підхід. Він хотів би, щоб його музика як молитва викликала відчуття щастя, повертала життя, втрачені гроші і могла впливати на дощ. Він вірив у музику і у Єдиного Бога. Можливо, саме тому слава прийшла до нього лише у 33 роки, а смерть прийшла за ним у 40. Йому було затісно у рамках однієї релігії, однієї країни і одного стилю, - він прагнув свободи і найвищого кохання. Хтось називає його Трейн, хтось називає його «Святий Іоанн Воля-Аз-Єсьм Колтрейн». А ми називаємо його - Легендарний Джон Колтрейн.

Все почалося із підліткового бажання подобатися дівчатам. Всі хотіли грати модну музику на танцях, але ніхто не хотів грати на басу, крім нашого героя. На той час він вже міг спокійно підбирати будь-яку мелодію на слух, діло залишилося за малим, зробити бас гітару сольним інструментом. І він зробив це. Сьогодні історію народження фьюжн джазу неможливо уявити без його басового солу. Його манеру гри вивчають у музичних коледжах, а джаз-рок, соул, фанк, ритм енд блюз надихаються його музичними ідеями. А що ж надихає його? Безмовні дівчата, бойові мистецтва і відсутність кордонів у музиці. Він ретельно відбирає для своїх виступів кожного музиканта. Йому потрібні експерименти, радість співтворчості і постійних рух вперед. Починав він із Чіком Коріа і подейкують, що відмовив у співпраці Білу Евансу та Майлзу Девісу, аж раптом погодився грати з Роні Вудом і Кітом Річардсом з Ролінгів. Ще вчора він експериментував з японською піаністкою Хіромі Уехарою та українцем Русланом Сиротою, а завтра за роялем вже грузин Бека Гочіашвілі, або репер та біт-боксер Даг Е Фреш. Величезна колекція музичних інструментів, на яких він грає, не вміщається в жодному будинку. У них є власне приватне сховище. Акордеон, скрипка, контрабас, сітар, акустичний, електричний бас - йому підкоряється все. А деякі його інструменти виставляються в музеях. Але є речі, які неможливо помістити у сховище і виставити в музеї, - це його унікальна колекція звуків міст, у яких він гастролює, і дар новатора, який не боїться жодних експериментів. В Університеті образотворчих мистецтв Філадельфії та у Інституті Музики у Лос-Анджелесі його називають Почесним доктором, а ми називаємо його Легендарний Стенлі Кларк.