Advertise on podcast: Jazz-Легенда на Radio Jazz

Грати Джаз у Штатах у п’ятдесятих і шістдесятих і при тому не вживати нічого, навіть алкоголю, бути перебірливим у їжі, словах і друзях, мати семеро дітей і бути вірним і люблячим чоловіком здавалося неможливим. Але він був саме таким. Музика була в його житті з дитинства. Усі його брати й сестри на чо́мусь грали, йому дісталася укулеле, але її в будь-який час міг перемогти футбол, або мотоцикл. Він жив у Індіанаполісі, розвантажував кригу і фрукти, потім влаштувався зварювальником і думав, що саме в цьому полягає його талант. Він був спокійним, щасливим, уже одруженим – і саме тоді вперше почув Чарлі Крісчена з оркестром Бені Гудмена. Наступного дня він придбав гітару і підсилювач. Він почав учитися, просто намагаючись скопіювати соло свого кумира, і грав на повній гучності. Сусіди почали скаржитися. Він не зважав. Але прохання дружини було́ законом. Він просто відклав вбік медіатор і почав грати подушечкою великого пальця. Так було набагато тихіше, а ще – глибше та інтимніше. Так народився його унікальний стиль. За його великим пальцем спостерігали всі, і ніхто не міг зрозуміти, як можна грати з такою швидкістю Він не знав нот, але досконало знав акорди і на слух за декілька хвилин міг підібрати безліч мелодій. Спочатку були маленькі клуби + невідомість + відсутність грошей. Потім у формулі сталою величиною залишилася тільки відсутність грошей. Одного вечора в Гарлемі він зустрів Леса Пола та Джорджа Бенсона і поскаржився на злидні. Лес Пол порадив йому стати ближчим до людей. Він замислився і пішов на компроміс. Колеги по сцені почали звинувачувати його у комерціалізації, а джаз отримав мільйони нових прихильників. Він почав записувати більш популярну музику, але на концертах ніколи собі не зраджував і грав тільки те, що йому подобалося. Він був перфекціоністом і рідко коли був задоволений власною грою, але за своє коротке життя він встиг цілковито змінити уявлення про гітарний звук і техніку. Його нескінченно цитують гітаристи та вивчають його метод гри октавами й великим пальцем правої руки. Коли молоді музиканти запитували його про секрети майстерності, він відповідав: «Я нічого не знаю про терміни, які ти називаєш. Я не можу тобі дати відповіді. Я граю не так, я граю те, що чую». ℹ Батьки назвали його: Джон Леслі, а ми називаємо його легендарний Уес Монтго́мері.

Якщо ви завітаєте до бібліотеки Гарвардського університету і попросите її книгу кулінарних рецептів ( а вона справді існує і зберігається саме там), то навряд чи віднайдете в цій книзі поради для геніальних джазових виконавиць. Ви не зможете прочитати там рецепт успіху, на кшталт: дитинство у злиднях, відсутність музичної освіти, два сиротинці, життя на вулиці та у будинку розпусти, маленький зріст, зовнішня неохайність плюс діапазон у три с половиною октави. В її книзі рецептів ані слова про те, як записати 54 студійні альбоми, 23 концертні альбоми, 6 збірок, 7 спільних робіт і 72 сингли, але при цьому бути надзвичайно скромною і сором’язливою. Не залишила вона і жодної поради на тему «Що обрати у своєму житті: попсові пісеньки у складі непоганого класичного джазового оркестру чи сольну кар’єру і співпрацю з новаторами від джазу?». Вона, як кожен шеф-кухар, не розкриє вам своїх таємниць просто тому, що цих таємниць не існує. Є дар, унікальний тембр, величезний діапазон, внутрішній точний ритм, легкість і свобода, а також її унікальне відчуття музики і вміння точно відтворювати - за допомогою скету - партію будь-якого інструменту. Ну а піднести келих із шампанським за її талант наважиться не кожний, бо келих може просто тріснути від сили її голосу. Батьки назвали її Елла Джейн, шанувальники називали її Перша Леді Джазу або Перша Леді Пісні… А ми називаємо її - Просто Легендарна Елла Фітцджеральд.

Він не бачив різниці між днем або ніччю. Він не бачив різницю між церквою та ліжком - і там, і там для нього жив дух любові. Він не бачив різниці між чорними і білими. Він не бачив різниці між залом на 50 місць і 5 000 тому, що він просто Не Бачив. Зір він втратив у 7 років і єдине, що закарбувалося у його пам’яті - це образ мами та кольори. Він ніколи не хотів бути знаменитим. Він хотів стати Великим. І це йому вдалося. 70 студійних альбомів і 17 Греммі, зірка на Алеї слави і вічне продовження життя в кожній його пісні. Не маючи можливості спостерігати за світом довкола, він створював власний - пристрасний світ, у якому гармонійно переплітався джаз, рок-н-рол, бугі та госпел. Його називають батьком не тільки 12 дітей від 9 різних жінок, а й батьком соулу. До речі, він був хорошим батьком своїм дітям: кожен з нащадків отримав від нього по мільйону доларів. За його темними окулярами була магія, а його усмішка творила дива. А ще його пісні забороняли на радіо через надмірну сексуальність. Один із свох мега хітів він створив просто на сцені, тому що треба було «потягнути час». Інша пісня, саме за його аранжуванням, стала гімном Штату Джорджія, хоча насправді присвячувалася дівчині з таким іменем. Він зміг подолати сімнадцятирічну наркозалежність, ненавидів реп і обожнював Чарлі Паркера. Незважаючи на сліпоту, він завжди голився перед дзерколом, ганяв на мотоциклі та велосипеді, захоплювався шахами і зіграв в кіно водія автобуса. Секрет його успіху - це талант, помножений на відвертість і пристрасть до музики. Батьки назвали його Рєймондом Чарльзом Робінсоном… А ми називаємо його - Легендарний Рей Чарльз.

У нього багато ознак. Дехто відразу впізнає його за беретом та окулярами, а дехто назве його ім’я, коли побачить на фото знамениті щоки. Хтось обов’язково розкаже вам історію про танцюриста, який впав на його інструмент - і відтоді він із задоволенням почав грати на трубі із разтрубом, зігнутим під кутом 45 градусів… Так, у нього є багато ознак. Але найголовніша – це його музика. Він почав у 40-вих і встиг зробити надзвичайно багато: він стояв біля витоків бі-бопу, ф’южену і невимушено подарував нам афрокубинський джаз. Він грав настільки віртуозно, що повторити його змогли одиниці, а закохалися у нього мільйони. Його називали «запаморочливий», але не тільки за стиль гри та імпровізації, а і за його ексцентричну поведінку, скет-співи та дотепний конферанс, який робив його виступи надзвичайно яскравими і доступними для ретроградів та скептиків. Тільки він міг сам себе висунути кандидатом в президенти США. А його передвиборча програма містила обіцянку: «В разі мого обрання, перейменувати Білий дім в «Дім Блюзу»; призначити держсекретарем США Дюка Еллінгтона, директором Центрального розвідувального управління - Майлза Девіса, а сліпого співака Рея Чарльза - директором Бібліотеки Конгресу». А ще він, на відміну від багатьох колег по цеху, був прекрасним наставником і радо ділився секретами майстерності. Батьки назвали його Джон Біркс… А ми називаємо його - Легендарний Дізі Гілеспі.

З чотирьох років він навчався грі на фортепіано (перші уроки отримав від матері), з дев'яти - на віолончелі. У 13 років почав виступати в публічних концертах… Між тим наш герой міг би стати прекрасним ковбоєм, бо все, що з ним відбувалося у дитинстві - відбувалося на каліфорнійському ранчо. Він носив воду, доїв корів, доглядав худобу, кидав лассо, не хотів читати ноти з листа, але мав абсолютний слух і, лише почувши, міг зіграти будь-який твір. Він мав продовжити справу батька і був готовий успадкувати ранчо, - тому поступив у ветеринарну академію. Але там він зустрів професора, який просто попросив його перевестися на музичне відділення і не витрачати професорські нерви та час даремно. От тут і почався джаз: в училищі він зустрів кохання і найкращих музикантів, які подарували світу новий джазовий ритм. Диплом йому, до речі, видали під «чесне слово» ніколи не викладати музику. Ну хто ж тоді знав, що окрім того, що він стане одним із найкращих піаністів та композиторів свого покоління, він напише ораторію, музику для меси, два балети та чотири кантати. Кантату «Ворота Справедливості» (про долю афроамериканців і євреїв в Америці) і кантату «Занепала Істина» він грав для восьми президентів США: від Кеннеді до Клінтона. Його діти стали джазменами. Він отримав всі мислимі і немислимі нагороди в галузі музичного мистецтва і культури в США та в багатьох інших країнах світу. Абсолютно заслужено. Можливо Америка втратила класного ковбоя, проте світ точно отримав класного джазмена. Батьки назвали його Девід Уорен… А ми називаємо його - Легендарний Дейв Брубек.

✅ Він не може займатися лише однією справою. Йому здається, що якщо він зосередиться на чомусь одному́, то все стане занадто складним. Тому він одночасно може писати музику для кіно, вчити сина грати у бейсбол, продюсувати чийсь альбом, вигадувати новий кавер або знову і знову шукати найкращий звук свого інструмента. І довго грати на одному інструменті він теж не може Це може бути і рояль, і блок-флейта, як у дитинстві, чи кларнет, як у юності, чи його улюблений бас, а може – саксофон, а може – бас-кларнет. І грати в одному стилі він теж не може: зранку фанк, в обід – ф’южн, увечері – R&B, а вночі – соул. І він не може просто грати в одному клубі фанк чи диско на своїй бас-гітарі, своїм особливим звуком, він знає ноти і швидко на слух підбирає будь-які мелодії, тому в ролі сесійного музиканта грає на телевізійному шоу Saturday Night Live і допомагає у концертах і в студії Лютеру Вандроссу, Гроверу Вашингтону-молодшому, Роберті Флекк, Девіду Санборну, Стіву Геду. Йому страшенно подобається робити декілька справ одночасно, і він постійно прагне ще і ще роботи. Він пише музику для Девіда Санборна і Майлза Девіса, не забуваючи регулярно отримувати Ґреммі та за власні сольні роботи, але і цього́ замало. І він береться за кіно. Тому що в кіно він може писати музику в різних жанрах, не обмежуючи себе нічим, крім дедлайнів. Але і цього замало. Концерти, турне і фестивалі, а між ними – нескінченні переїзди й перельоти – і тут йому шкода часу і власного життя, саме в дорозі він пише нову музику. Його звичайний день удома – це студія, хатні справи, студія, час із дíтьми, студія, час із дружиною і знову студія. І в цьому житті завжди є радість і безліч ідей. Які для нього всюди. У Бетховені, якого слухає його син, або у Хіп-хопі, який слухають його донечки. І він обов’язково здивує нас завтра, тому що не збирається зупинятися. ℹ Батьки назвали його Вільям Генрі Маркус, а ми називаємо його легендарний Маркус Міллер.

Інколи слава звучить, як дзвін монет. Але так само звучать і 10 доларів, якщо тобі дають їх дрібними монетами. Цей звук інколи чули її батьки, які мешкали у Нью-Арку, Штат Нью Джерсі. Батько заробляв ці монетки столярними роботами, а мати була прачкою. Рятувала їх лише церква, в яку змалечку ходила і наша героїня. Вже в 7 років вона почала співати у церковному хорі і брати уроки фортепіано. Вона подавала надії, але звук і можливості цього інструменту її не влаштовував. З фортепіано - з його фіксованим кроком і строгим дотриманням інтервалів - просто не виходило видобувати мікротони, нюанси, які незабаром стали візитною карткою її вокального стилю. Її вабив звук саксофону Лестера Янга. І її талант та діапазон у три октави впевнено могли відтворити всі фарби звуку. Однак у церковному хорі ті фарби були мало кому потрібні, а от у джазових оркестрах на неї одразу звернули увагу. Звернули на неї увагу і на конкурсі молодих артистів у гарлемському Апполо. Вона перемогла і отримала: 10 доларів та традиційне «ми вам зателефонуємо». На дзвінок вона чекала рік. І ось цей день настав. Їй подзвонили і….. запропонували виступити на розігріві в самої Елли Фіцжеральд! Кажуть, що вона опинилася у потрібний час у потрібному місці, але тільки справжній талант ніколи не втратить такого шансу. Вона не втратила. Часто подейкують, що для Елли Фіцджеральд спів був радістю, для Біллі Холідей – можливістю втопити горе, а для неї – це була нірвана. Вона часто нехтувала словесним змістом пісні, просто перетворюючи свій голос на ще один інструмент в оркестрі. За вільну та ексцентричну поведінку на сцені її називали Сессі (Нахаба). За те, що не лізла у кішеню за словом, колеги називали її Моряком. Критики називали її Божественною та Королевою бі-бопу… А ми називаємо її - Легендарна Сара Воен.

Слово, яке найдоречніше може описати його життя, – це ФАНТАСТИКА. Він народився у Нью Арку в робочому густонаселеному кварталі Айронбаунд. Саме цей квартал пізніше став декораціями для фільму Спілберга «Війна світів». Свій перший інструмент, кларнет, він обрав винятково за те, що його обриси нагадували космічну ракету. Фантастика, але одного разу він зустрів Ейнштейна, ідеями якого захоплювався. Фантастика і те, що коли він уперше почув джаз нажúво – його грали Лестер Янг, Діззі Гілеспі і Чарлі Паркер. Вибір було зроблено. Грати модний тоді свінг було не цікаво, цікаво було грати бібоп і епатувати публіку. Наприклад, ставити на пюпітри газети замість нот і кричати публіці про те, що ця музика настільки свіжа, що її можна грати тільки з газетних новин. Це Фантастика, але він майже одразу почав грати й записуватися з найкращими музикантами. Його геній був таким очевидним, що він з юних років увійшов у вищу лігу. Це фантастика, але він тривалий час грав на саксофоні, частини якого дивом трималися на гумках. Добре, що цей інструмент вкрали й він купив собі новий. Він змінювався і розвивався разом із джазом, грав і писав музику для Арта Блейкі, а потім – для Майлза Девіса, за 15 років у Везер Репорт він став класиком джаз-року і ф’южн. Те, що сталося у його житті, хотілося б назвати фантастикою, але це суворі реалії. Він втрачає кохану до́ньку, маму і брата, потім трагічно в авіатрощі гине його дружина. Прийняти все це йому допоміг буддизм, а пережити – джаз. Коли йому виповнилося сімдесят, в одному з інтерв’ю він розповів про те, що все життя сміявся над правилами, і сміятиметься до самих дверей смерті. У двотисячні він увірвався з новими ідеями, новими альбомами та новими колабораціями – і знову став нашим надійним провідником у свій музичний космос. І це фантастика. У молоді роки він називав себе «містер ненормальний», і саме такий напис зробив на футлярі свого першого саксофона. ℹ Друзі називали його за швидкісну гру «Спалах з Нью Арка» А ми називаємо його - Легендарний Вейн Шортер

Розповідь про нього не можна розпочати словами про бідну родину. Зовсім навпаки. Його дід був одним із найбагатших афроамериканців, а його батько отримав блискучу освіту і мав стабільну і дуже прибуткову стоматологічну практику. Любов до розкішного життя у нього була з дитинства, але продовжувати справу батька чи діда він не збирався. Дорога в спорт йому була закрита через слабке здоров’я. Залишалася тільки музика. Він обрав трубу. А його перший викладач заборонив йому використовувати вібрато. Так і народилося його унікальне чисте звучання - переважно у середньому регістрі - з яскравими і довершеними короткими музичними фразами. Ніхто б не наважився назвати його віртуозом, але Дюк Елінгтон порівняв його з Пікассо. Якщо б джазу не існувало, то він би його створив. Ну окей, половину джазу. Майже 50 років зі свого життя він шукав, як вийти за рамки власного болю, власних переживань і власних демонів. І допомагала йому в цьому тільки музика. Залишаючись достатньо закритою людиною, він відкривав нові таланти, нові стилі та напрямки. Його називають одним із засновників бі-бопа, модального джазу, кул-джазу, джаз-року, ф’южн, а в останньому альбомі він звернув увагу і на хіп-хоп. Він назавжди змінив не тільки джаз, а і життя багатьох митців та музикантів, які до джазу не мають жодного відношення. Шанувальники називають його Чорним Принцем Джазу або Князем Темряви... А ми називаємо його - Легендарний Майлз Девіс.

У двадцять років він умів вже все. Він був готовий підкорити світ. В Індіанаполісі його таланту було тісно. І він прямує до джазової меки того часу Нью Йорка. Нескінченні вечірки та джем-сейшени, й звісно алкомарафони лише загартували його талант і працелюбність. Свій інструмент він не сприймав як трубу. Він хотів грати на трубі, як на саксофоні, з такою швидкістю, яскравістю, пристрастю та талантом, яка була лише у геніїв бі-бопу. А всі генії були поруч. Такого конкурента не міг не помітити його кумир Майлз Девіс. Але Девіс вчинив шляхетно. Він буквально взяв 22-річного хлопця за руку і привів на студію Blue Note, де з ним миттєво підписали контракт. Його дискографія вражає сольними роботами й численними сайд проєктами. Але він ніколи не зупинявся на досягнутому. Майже в дев'яносто його зупинила травма, яку він отримав під час концерту, коли недостатньо розігрівся. Він пошкодив губу, яка так ніколи й не зажила. Тоді замість швидкості та технічності він обрав глибину, ліричність і ніжність. Він знову з легкістю досягнув незбагненної висоти. В останні роки йому допомагав Jazz Foundation of America. Вони сплачували його рахунки за лікування та майно і після смерті весь свій спадок він заповів саме їм. Батьки назвали його. Фредерик Дівейн Хаббард. А ми називаємо його легендарний Фредді Хаббард.

Якщо ти хочеш, щоб тебе вважали генієм, то музикою варто почати займатися у 3 роки, а усвідомлено виступати на публіці потрібно десь років їз шести. Якщо ти хочеш, щоб тебе вважали генієм, то варто залишити по собі величезний спадок і ще 9 контейнерів не виданого матеріалу, унікальних фотографій і особистих речей, які будуть дослужувати роками. Якщо ти хочеш, щоб тебе вважали генієм, то варто не вчити нотну грамоту, не вписуватися у жодну систему і класифікацію, записувати альбоми з першого дублю, вигадати власний стиль гри та написати хоча б один класний джазовий стандарт. Причому такий стандарт, щоб на роялті від нього можна було утримувати фонд. Якщо ти хочеш, щоб тебе вважали генієм, то варто забути про поділ рук на праву та ліву і створювати враження, що у тебе 40 пальців. Якщо ти хочеш, щоб тебе вважали генієм то варто стати  дивакуватим одинаком, якого гнітить жіноче товариство, змушувати музикантів свого тріо носити смокінги та використовувати замість подушечки для фортепіанних стільців телефонний довідник Мангеттену. Але вся ці правила геніальності не спрацюють, якщо ти не будеш любити свою публіку, писати й грати для неї. Його називають генієм, містером посмішкою, містером 40 пальців, Біллі Холлідей від фортепіано, а ми називаємо його легендарний Е́рролл Лу́їс Га́рнер.

В його очах - вічне сяйво кубинського сонця. Воно зігріває і радіє всім, але всю свою красу і тепло відкриває тільки обраним. І він став обраним. З 13 років він грав у сільському бенді, а у 16 увійшов до складу кубинського Національного оркестру всіх зірок. Вже тоді він зрозумів, що його сонцю тісно в рамках одного жанру, одного оркестру та однієї країни. І далі почалася історія, яка стала фільмом «За любов чи за країну». Відповідь він знайшов у музиці. Заради музики він одного разу пробрався на корабель для зустрічі із своїм кумиром Дізі Гілеспі і показав йому всю красу музичної Куби. Заради музики він переїхав до Штатів. Заради музики він попросив провести його за лаштунки Большого Театра, щоб отримати один-єдиний урок від соліста оркестру, відомого трубача Тимофія Докшицера. Заради музики він часто повертається до класики і залюбки виконує Рейнгольда Глієра, або концерт для труби Олександра Арутяняна. Заради музики він сам пише класичні твори для труби і постійно вчиться у майстрів. Заради музики він грав не тільки із з Френком Сінатрою, та сотнею джазових зірок, а і з Барбарою Стрейзанд, Глорією Естефан і Алішою Кіс. Він зігрів під кубинським сонцем десятки саундтреків до кінострічок, а найголовніше - він наповнив своїм щирим, теплим і таким безтурботним сонцем джаз. Батьки назвали його Артуро. А ми називаємо його Легендарний Артуро Сандовал.

Коли у 10 років тобі забороняють грати на віолончелі через расові упередження, то у тебе тільки один шлях – почати грати на контрабасі, і вигадати новий інструмент – Бас Пікколо, який за формою схожий на віолончель, але налаштовується як контрабас. А ще довести свою майстерність до такого рівня, щоб стати найкращим! Таким, щоб з тобою записали біля 2 з половиною тисяч альбомів найкращі джазові музиканти. І - потрапити у книгу Рекордів Гінеса. Таким, що однаково круто і точно грає і смичком і пальцями. Таким, щоб вчитися у тебе мріяли всі контрабасисти світу, таким, щоб саме твій образ легко вгадувався у сувенірних статуетках джазових музикантів. Якщо тобі щось забороняють робити у 10 років, головне - слухати серце і йти за мрією. Він написав безліч підручників, і викладає у декількох університетах, не враховуючи безкінечні майстер-класи по всьому світу. Майлз Девіс саме про нього сказав: «Здається, що цей музикант обирає найкрасивіші версії виконання, коли акомпанує і імпровізує. І вгадує все, що ти будеш робити у наступну секунду.» І тільки ми не можемо вгадати, що він сам буде робити у наступну мить? Грати на сцені, читати лекцію, писати музику для кіно, записувати свій сольний альбом, грати у складі класичного симфонічного оркестру вже без усяких расових упереджень, писати черговий підручник, акомпанувати друзям, які зібралися випадково в одному з нью-йоркських клубів. А можливо - просто знову шукати правильні ноти. Батьки назвали його Рональдом Левином, критики називають його Дюком Еллінгтоном контрабаса, а ми називаємо його легендарний Рон Картер.

Його Wonderful World почався з поля битви. Саме так називався район у Новому Орлеані, в якому - чи то в 1901-му, чи то в 1900-му році - народився майбутній король джазу. Родина була настільки бідною, що мама просто не змогла зареєструвати народження сина вчасно. Наш герой вибрав для себе дату народження сам : 4 липня – День Незалежності Америки. Він почав виступати у 6 років і не припиняв концертної діяльності до самої смерті. У перший свій оркестр ( та й, зрештою, у великий джаз) він потрапив через постріл із пістолета. Його забрали в дитячу колонію і там у нього нарешті з’явився час серйозно займатися музикою. Він почав з тамбурину, потім швидко опанував альтгорн та корнет. Це була єдина освіта, яку він здобув за життя. Попереду були Чікаго, Нью-Йорк і весь світ. Попереду були безліч оркестрів, концертів, записів і зйомок у кіно. Попереду були три дружини і бездітність. Попереду були проблеми з губним апаратом та пальцями, - він майже перестав грати і більше співав. Попереду була операція на зв’язках, яка закінчилася нічим, і його фірмовий хриплуватий голос залишився з нами назавжди. На його честь назвуть сигари і навіть гітару. Він все життя носив на шиї зірку Давида в пам’ять про родину литовських євреїв, яка ставилася до нього як до рідного сина. А плакав він лише один раз, коли померла мама. У його чудесному світі буде все - від друзів простих музикантів до друзів з королівських родин... Його називали по-різному: Гейтмаут, Диппермаут, Диппер, Попс, Сачмо… А ми називаємо його - Великий Луї Армстронг.

Його біографія - це історія справжнього «self-made man», який починав із гри в шкільному оркестрі, служив на флоті, пережив героїнову залежність і став однією з найвпливовіших фігур у джазі. Сьогодні в США люди ходять молитися до церкви його імені, хоча сам він був фанатично захоплений східною філософією, фізикою Ейнштейна і намагався застосувати не тільки середньовічні алхімічні формули до музики, а й суто математичний підхід. Він хотів би, щоб його музика як молитва викликала відчуття щастя, повертала життя, втрачені гроші і могла впливати на дощ. Він вірив у музику і у Єдиного Бога. Можливо, саме тому слава прийшла до нього лише у 33 роки, а смерть прийшла за ним у 40. Йому було затісно у рамках однієї релігії, однієї країни і одного стилю, - він прагнув свободи і найвищого кохання. Хтось називає його Трейн, хтось називає його «Святий Іоанн Воля-Аз-Єсьм Колтрейн». А ми називаємо його - Легендарний Джон Колтрейн.