Advertise on podcast: Медіуми

Чи готові українські медіа до перших повоєнних виборів, якщо інформаційний простір за шість років змінився майже до невпізнаваності? Телеграм і тікток стали важливими джерелами інформації, політична реклама дедалі більше переходить на цифрові платформи, а генеративний штучний інтелект створює нові можливості для дезінформації та втручання у виборчий процес. У подкасті «Медіуми» Сергій Савелій, радник з політичних і правових питань Міжнародної фундації виборчих систем (IFES) в Україні, говорить про те, чому перед першими післявоєнними виборами Україні потрібен перехідний період для відновлення медіасередовища, як забезпечити прозорість політичної агітації в телеграмі та чи достатньо звичних спростувань для протидії дезінформації. А також — про підготовку журналістів до виборчої кампанії, можливості ШІ для відстеження інформаційних атак і пошук балансу між регулюванням цифрових платформ і свободою слова. 00:00 «Одна з причин, чому йдеться про перехідний період — відновлення медіасередовища»; 04:43 «У 2022 році телеграм певною мірою легітимізувався в українському середовищі»; 05:50 «Складність також полягає в анонімності. І це ключова проблема»; 08:30 «Яким чином легально здійснювати агітацію в телеграм-ресурсах?» 10:43 «Шість років тому ніхто й не знав, що таке штучний інтелект»; 16:10 «Мені складно поки відповісти, чи працюватиме тактика StopFake — протидія дезінформації шляхом дебанкінгу»; 19:55 «Чи слід в Україні ввести поняття дезінформації в законодавство?» 23:02 «Якщо платформи не йтимуть на контакт, тоді це вже буде легітимним рішенням щодо заборони». Цей матеріал було підготовлено за фінансової допомоги Європейського Союзу. Зміст цього документа є виключною відповідальністю ГО «Детектор медіа» і за жодних обставин не може розглядатися як такий, що відображає позицію Європейського Союзу.

Як зняти в Україні візуально складну кримінальну комедію за бюджет, який спершу мав бути утричі більшим, і завершити її після ковіду та повномасштабного вторгнення?  Фільм «Добре, що мама не знає» почали створювати ще до великої війни, а між першим і останнім знімальними днями минуло понад три роки. У подкасті «Медіуми» режисер Саша Литвиненко та продюсер Женя Литвиненко розповідають, як задум мінісеріалу перетворився на повнометражне кіно з чотирьох новел, чому його візуальна мова тяжіє до неонуару та як на неї вплинули брати Коени, Гай Річі й Квентін Тарантіно. А також — як команда поверталася до зйомок після 24 лютого, збираючи акторів і фахівців із фронту та з-за кордону, і яку роль у завершенні стрічки відіграла підтримка Держкіно.  00:00 Про підготовку до прем’єри: «Готуємося спокійно, адаптуємося»; 02:12 «Ідеї нікуди не зникають. Якщо вони цікаві, їх можна реанімувати»; 05:04 «У нас було 13 драфтів сценарію»; 07:17 Про гумор у фільмі: «Якщо вже має прозвучати жарт, то він не повинен бути нижче плінтуса»; 09:32 «Можливо, у стилізації персонажів є відсилки до Тарантіно й Гая Річі»; 12:32 «Ми, з одного боку, нічого не боялися робити, а з іншого — деякі речі були для нас новими»; 16:46 Про бюджет фільму: «Наш продакшн мав коштувати щонайменше 25 мільйонів гривень»; 19:46 «8 березня, коли намагалися виїхати з Бучі, ми потрапили в полон»; 24:29 «Наступний фільм якраз буде військовою драмою — про нашу історію в Бучі»; 26:47 «Між першим і останнім знімальними днями минуло три роки й один тиждень»; 30:30 «Ми переможці пітчингу Держкіно, і завдяки цьому у 2023 році змогли відновити знімальний процес». Цей матеріал було підготовлено за фінансової допомоги Європейського Союзу. Зміст цього документа є виключною відповідальністю ГО «Детектор медіа» і за жодних обставин не може розглядатися як такий, що відображає позицію Європейського Союзу.

Чому українська кінокритика часто залишається розмовою всередині індустрії, а не з глядачем? І чого бракує самому українському кіно, щоб люди частіше йшли на нього в кінотеатри: жанрових фільмів, професійної підготовки чи хороших сценаріїв? У подкасті «Медіуми» кінокритик Юрій Самусенко розповідає про вплив критиків на українське кіно, участь у журі «Тисячовесни» та проблеми державного й приватного фінансування. А також пояснює, чому українському кінематографу бракує горорів, спортивних драм і щасливих фіналів, як невдалий продакт-плейсмент руйнує довіру до історії та чому розвиток індустрії гальмують нестача кадрів, освіти й коштів. 00:00 «Індустрія чує кінокритиків і все-таки якось на них зважає»; 02:50 «Українська кінокритика іноді ніби не для людей»; 05:37 Про відгуки глядачів: «Це прекрасно доповнює роботу кінокритиків і дозволяє міряти температуру по палаті»; 08:48 «Кінокритики буквально за своїм смаком вибирають фільми й серіали, які хочуть бачити в майбутньому»; 11:50 «Мені здається, дуже сильний кейс продакт-плейсменту в Україні почався зі “Скаженого весілля”, очевидно»; 16:51 «Чому український хепі-енд виглядає так, що хтось помер?»; 19:31 Про проблеми українського кіно: «Немає кадрів, немає освіти й немає коштів»; 21:40 «Школи в Харкові у нас є підземні, а кінотеатрів підземних немає»; 24:26 Про другий сезон «Областей кіно»: «Я вирішив спробувати пояснити людям, чому українське кіно таке, яким воно є»; 27:40 «Контенту зараз так багато, що немає часу порефлексувати, подумати про фільм, який ти щойно подивився».

Як підготувати медіа до перших виборів після війни — або навіть до сценарію голосування під час воєнного стану? І чи можливо забезпечити рівний доступ кандидатів до інформаційного простору, якщо телемарафон продовжує працювати, а дедалі більшу роль відіграють анонімні телеграм-канали? У подкасті «Медіуми» Олексій Кошель, генеральний директор ВГО «Комітет виборців України» та член робочої групи Верховної Ради з підготовки виборчого законодавства, говорить про готовність держави й медіа до майбутніх виборів, регулювання політичної реклами та телеграм-каналів, маніпуляції рейтингами потенційних кандидатів і ризики електронного голосування. А також — про те, як організувати голосування мільйонів українців за кордоном і чому журналістам уже зараз важливо посилювати контроль за владою та готуватися до виборчого процесу. 00:00 «Я не виключаю сценарію проведення виборів під час дії правового режиму воєнного стану»; 02:42 «Не існує підстав і логічного обґрунтування роботи так званого єдиного марафону новин»; 05:21 «Парламент ні на міліметр не просунувся у питанні регулювання роботи телеграму»; 09:04 «Під час війни не зовсім доречно, щоб інформація про рейтинги кандидатів оприлюднювалася у медіа»; 13:53 «Робота робочої групи з питань підготовки виборчого законодавства без пояснення причин фактично зупинилася»; 17:11 Про електронне голосування: «Робоча група проти. Центральна виборча комісія проти й експерти одностайно проти»; 20:36 «Потрібно побудувати чітку структуру представництва українських органів влади чи інших структур за кордоном». Цей матеріал було підготовлено за фінансової допомоги Європейського Союзу. Зміст цього документа є виключною відповідальністю ГО «Детектор медіа» і за жодних обставин не може розглядатися як такий, що відображає позицію Європейського Союзу.

Як «Тисячовесна» виглядала зсередини — поза офіційними презентаціями, списками переможців і публічними дискусіями. Що відбувалося за лаштунками фінального пітчингу, які суперечки виникали між учасниками й експертами та чому найбільше говорили про конфлікти інтересів, ШІ та правила відбору. У подкасті «Медіуми» Лєна Чиченіна, головна редакторка «Антоніни», яка всі п’ять днів була на фінальному пітчингу «Тисячовесни» в Івано-Франківську, ділиться своїми враженнями й розповідає про закулісся події: як усе було організовано, через що сперечалися представники кіноіндустрії, чому кіно й серіали не варто оцінювати разом і які питання виникли до експертів та прозорості конкурсу. А також — про ШІ-презентації, переможців «Тисячовесни», дефіцит фахівців у кіноіндустрії та про те, чи допоможуть нові державні гроші повернути сильне українське ігрове кіно на великі міжнародні фестивалі. 00:00 «Загалом до “Тисячовесни” багато людей ставилися скептично»; 04:51 «Захотіли зробити велику програму, яка вийшла б за межі професійної бульбашки, стала б подією»; 08:00 «Це виявилася класна ідея в тому сенсі, що відбулася синергія різних людей, не лише в кіногалузі»; 11:25 «Експерти хотіли поставити більше уточнювальних запитань деяким конкурсантам. І це були дуже важливі запитання»; 15:22 «Я роками казала, що кіно і серіали — це різне»; 18:18 «Ми не бачимо, що експерти написали, кого вказали як свій конфлікт інтересів. І не можемо цього перевірити»; 22:58 «Усе-таки, я вважаю, що цього конфлікту можна було уникнути»; 25:23 «Багато проєктів перемогли, я вважаю, абсолютно заслужено»; 31:10 «Те, що я бачила в перформативному мистецтві, — це просто кров з очей»; 34:30 «Можливо, можна створити якусь наглядову раду з інших людей, які все це перевірятимуть»; 36:47 «Є побоювання, що наша спільнота просто задихнеться в цих грошах, тому що не вистачає спеціалістів»; 39:42 Про історію з Хржановським: «Це ми самі просто виростили собі проблему»; 41:25 «Ігрове кіно — саме авторське, серйозне, мистецьке — просто провалилося за останні кілька років». Цей матеріал було підготовлено за фінансової допомоги Європейського Союзу. Зміст цього документа є виключною відповідальністю ГО «Детектор медіа» і за жодних обставин не може розглядатися як такий, що відображає позицію Європейського Союзу.

Як медіа працювати, коли їхні редакції змушені релокуватися, аудиторія розпорошується між окупацією, Україною та закордоном, а попереду — ще одна складна зима? І як за цих умов повернути людину в центр медійного порядку денного — не лише як аудиторію, а й як героя та творця контенту? У подкасті «Медіуми» Любов Раковиця, голова оргкомітету Donbas Media Forum, голова ГО DII-Ukraine, розповідає, чому цьогорічний форум зосередиться на людиноцентричності, як змінився DMF за понад десять років війни та з якими викликами стикаються регіональні й релоковані медіа. А також — про збереження зв’язку з аудиторіями на окупованих територіях, виживання редакцій в умовах атак і перебоїв з енергопостачанням й те, чому тема окупації має звучати в медіа не лише через бойові дії, а й через історії людей. 00:00 Про тему DMF: «Ми намагаємося поставити людину в центр нашої дискусії»; 01:37 «У фокусі Donbas Media Forum завжди була, є і залишається тема окупованих територій»; 04:26 «Стався якісний стрибок: від форуму про схід України до національного форуму»; 06:06 «Якщо говорити про великі форуми для всіх, фактично залишаються Львівський медіафорум і Donbas Media Forum»; 08:40 «Цього року ми думали дати більше повітря учасникам, щоб були проміжки між дискусіями, час на нетворкінг»; 11:00 Про людей в окупації: «Те, що відбувається, — це велика гуманітарна криза і воєнні злочини з боку Росії»; 14:06 «Що довше людина не у своєму населеному пункті, то швидше асимілюється в новій громаді»; 15:40 Про зиму для медіа: «Буде питання, скільки медіа не переживуть цю зиму»; 19:36 Про міжнародні теми форуму: «У нас буде тема і російської, і китайської пропаганди, бо це те, що впливає не лише на Україну»; 23:34 «З того, що бачу й чую — дуже багато втоми від війни». Цей матеріал було підготовлено за фінансової допомоги Європейського Союзу. Зміст цього документа є виключною відповідальністю ГО «Детектор медіа» і за жодних обставин не може розглядатися як такий, що відображає позицію Європейського Союзу.

Як регіональному медіа працювати під час війни, коли рекламний ринок майже не дає можливості для розвитку, а команда живе й працює під постійними обстрілами? І чи може досвід українських редакцій у протидії дезінформації стати потрібним не лише в Україні, а й у Європі? У подкасті «Медіуми» Сергій Прокопенко, засновник і головний редактор харківського «Ґвара Медіа», розповідає, як видання пройшло шлях від громадської ініціативи та медіа про культуру до суспільно-політичної редакції з командою близько 30 людей, чому для регіональних медіа важливі сильний менеджмент і диверсифікація доходів і як працювати з командою в умовах постійного виснаження. А також — про фактчекінг як один із ключових напрямів «Ґвари», створення сервісу perevirka.ai, використання штучного інтелекту для перевірки інформації та спробу масштабувати український досвід протидії дезінформації на редакції інших країн. 00:00 «Мотивація полягала в тому, щоб зробити медіа після Євромайдану»; 03:51 «Ми реально були дуже схожі на хіпі»; 06:21 Про команду «Ґвари»: «У нас навіть є HR. Я всім про це розповідаю — і всі такі: “О боже!”»; 08:25 «Ми намагаємося вибудувати управлінську культуру, щоб не виживати, а працювати»; 10:58 «В Україні немає де вчитися системно медіаменеджменту»; 13:13 Про фактчек-бот: «На піку ми отримували по кілька тисяч запитів»; 16:32 «Редакції виснажені, кількість дезінформації, сумнівної, неякісної інформації зростає»; 19:36 «На медіа тиснуть платформи, ШІ, ринок, який розвалюється, економіка, яка стагнує».

Чому про життя українців в окупації досі знаємо так мало — і як журналістам розповідати про нього без спрощень та небезпечних узагальнень? І чому важливо не лише документувати російські злочини, а й показувати повсякденне життя людей, які роками залишаються на захоплених територіях? У подкасті «Медіуми» про це розповідає Олександр Носок, журналіст онлайн-медіа «Перший запорізький». Він зі своїм матеріалом «Атомне місто в кайданах: як Росія переслідує, катує та незаконно ув’язнює жителів Енергодара і працівників Запорізької АЕС» здобув перемогу у спецномінації цьогорічного конкурсу професійної журналістики «Честь професії». Олександр розповідає, як збирав свідчення про переслідування, катування та незаконні ув’язнення жителів Енергодара й працівників ЗАЕС, як журналістам досліджувати злочини на територіях, куди вони не мають фізичного доступу, та чому систематизація свідчень допомагає відтворити масштаб російських репресій. 00:00 «Тема постійно була у фокусі нашої уваги, ми мали уявлення про злочини, які там відбуваються»; 02:55 «Енергодар став одним із центрів найбільших масових репресій на всій тимчасово окупованій частині Запорізької області»; 04:49 «Персонал ЗАЕС виконував свої обов’язки буквально під дулами автоматів і під постійними погрозами»; 07:39 «В Енергодарі діяло щонайменше 16 локацій утримання людей у різних частинах міста»; 10:43 «Людей викрадають і переслідують за будь-який, навіть найменший прояв проукраїнської позиції»; 13:30 «Росія активно використовує цивільних полонених як важіль політичного тиску»; 15:06 «Ми маємо багато труднощів із її висвітленням і одна з найбільших — доступ до інформації з окупованих територій»; 20:47 «Важливо відходити від спрощених уявлень і показувати об’ємну картину окупації»; 24:10 «Про те, через що їм доводиться проходити щодня, ми практично не знаємо». Цей проєкт відбувається за підтримки Програми «Партнерство за сильну Україну», яку фінансують уряди Великої Британії, Естонії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції. Програма «Партнерство за сильну Україну» — це багатостороння донорська ініціатива, яку фінансують уряди Великої Британії, Естонії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції. Мета Програми — посилення стійкості України в умовах російської агресії через надання критично важливої підтримки громадам у співпраці з українськими органами державної влади, громадянським суспільством, медіа та приватним сектором.

Як запустити незалежне регіональне медіа під час великої війни — без грошей, офісу та впевненості, що воно взагалі виживе? І чи можуть спільнота, журнал і продакшн стати для редакції не лише способом розвиватися, а й можливістю пережити періоди без донорської підтримки? У подкасті «Медіуми» Вероніка Полякова, засновниця та CEO одеського медіа «Море людей», розповідає як редакція виросла з команди, що монтувала матеріали на кухні до медіа з мільйонними охопленнями, чому своєю місією обрала руйнування стереотипу про «проросійську Одесу» та як вибудовує довіру аудиторії й журналістської спільноти. А також — про журнал як спосіб підтримати незалежну журналістику, експерименти з мерчем, розвиток власного продакшну та спільноту, завдяки якій редакція змогла три місяці працювати без донорського фінансування. 00:00 «В Одесі не було незалежних медіа»; 03:06 «Одеса — це ж море класних людей»; 05:44 «Ми почали як блогери»; 07:50 «Мені було дуже неприємно, як узагалі говорили про Одесу»; 09:27 «У перший же місяць наші матеріали почали набирати мільйони переглядів»; 11:54 «“Море людей” поціловане Богом»; 15:39 «Дуже хотілося, щоб аудиторія сприймала нас як професіоналів, могла нам довіряти»; 17:07 «У нас є приклади, коли завдяки матеріалам “Моря людей” люди виходили на мітинги»; 19:49 «Друзі, давайте зробимо журнал! Це буде вишка»; 23:33 «Кошти, які ми назбирали завдяки спільноті, донатам і продажам журналів, дозволили всій нашій редакції існувати три місяці». Цей матеріал було підготовлено за фінансової допомоги Європейського Союзу. Зміст цього документа є виключною відповідальністю ГО «Детектор медіа» і за жодних обставин не може розглядатися як такий, що відображає позицію Європейського Союзу.

Чому про їжу варто говорити так само серйозно, як про політику чи історію? Чому гастрономічна журналістика в Україні досі залишається радше винятком, ніж окремою професією? У подкасті «Медіуми» дослідниця гастрономічної культури та співзасновниця проєкту їzhakultura Олена Брайченко пояснює, як їжа стає інструментом культурної дипломатії, чому тікток не вбиває книжки, а може допомогти зберігати традиції та як через смак можна розповідати світові про війну, окупацію та українську ідентичність? 00:00 «В Україні, мені здається, ще рано говорити про гастрономічну журналістику»; 04:39 «Журналіст має залишатися незаангажованим і не просувати жоден ресторан»; 07:12 «Блогерська сфера переходить від щирих рекомендацій до маркування рекламних інтеграцій»; 09:49 «Через їжу можна розповісти практично про все»; 12:42 «Багато людей думають, що їжа — це найпростіша тема, з якою можна працювати»; 15:30 «Як після встановлення радянської влади соус бешамель перетворився на "білий соус"»; 20:12 «Їжа — дуже незручний інструмент. Це доказова база»; 24:00 «Мені хотілося б сказати, що тікток убиває книговидання. Але це неправда»; 29:10 «Через смак і через продукт можна підвести людину до розмови про значно масштабніші речі»; 33:45 «Повномасштабне вторгнення стало моментом, який змусив мене переосмислити власні підходи до гастрономічних досліджень»; 39:53 «Мій пиріг Незалежності — конкурс людських історій, які стоять за цими рецептами»; 44:42 «За десять років на полицях іноземних магазинів стоятимуть українські продукти».

Українці дедалі частіше обирають серіали українською мовою. Чому це відбувається і як це може змінити весь телевізійний ринок. У подкасті «Медіуми» Ольга Тищук, CEO Tyshchuk Digital Hub, розповідає про те, як алгоритми ютубу впливають на вибір глядачів, чому виробникам контенту дедалі вигідніше інвестувати саме в українську мову та як зміна глядацьких звичок уже сьогодні трансформує ринок серіального виробництва. А також — про конкуренцію ютубу з нетфліксом і тіктоком, перспективи ОТТ-платформ, нові тренди у відеоспоживанні та те, чому кожен перегляд українськомовного контенту впливає на рекомендації платформи й розвиток українського медіаринку. 00:00 «Блокування ютубу в Росії — гарна новина для нас»; 02:06 «Росія заробляє на українцях, які дивилися російський контент»; 04:11 «Своїми діями ми змінюємо логіку рекомендацій, які пропонує ютуб»; 06:50 «На російськомовних серіалах можна було заробити більше»; 08:54 «На ютубі серіал може працювати роками»; 11:32 «Вперше українці почали віддавати перевагу контенту українською мовою»; 13:58 «Дитячий контент, тревел, бізнес і соціальні канали продовжують зростати»; 15:32 «Ютубом користуються 26 мільйонів українців»; 19:22 «Ютуб прагне стати повноцінною платформою, щоб користувачеві вже не був потрібен Netflix». Цей матеріал було підготовлено за фінансової допомоги Європейського Союзу. Зміст цього документа є виключною відповідальністю ГО «Детектор медіа» і за жодних обставин не може розглядатися як такий, що відображає позицію Європейського Союзу.

Чи може спортивний подкаст бути таким же захопливим, як фінал чемпіонату світу? Чому в Україні досі бракує якісного спортивного контенту, а жінки в спортивній журналістиці все ще стикаються зі стереотипами? У подкасті «Медіуми» Ілона Степанченко та Костянтин Дульцев, ведучі Українського радіо та радіо «Промінь», розповідають про те, як створюють спортивні подкасти, чому сценарій для одного випуску інколи пишеться так само ретельно, як сценарій до кіно, чому вони свідомо відмовилися від звичайного аналізу матчів на користь історій і чи справді майбутнє спортивної журналістики — за ютубом? 00:00 «З комерційної точки зору футбол — це number one»; 03:04 «Жінку в спортивній журналістиці досі сприймають неоднозначно»; 05:36 «Ми не розповідаємо суто про аналітику матчів, голи, очки чи сухі факти»; 08:01 «Створювати будь-який медіапроєкт, подкаст чи радіопрограму неможливо без розуміння своєї цільової аудиторії»; 09:50 «Середньостатистичний українець, який цікавиться спортом, психологічно прив’язаний до ютубу»; 13:50  «Майже кожен професійний спортсмен-зірка має свій подкаст у США»; 16:41 «Серед молодого покоління не формується авторитетність спортсмена як рольової моделі»; 19:48 «Коли пишу сценарій, у мене таке враження, що я пишу сценарій до фільму, який точно братиме участь у шортлисті на "Оскар"»; 25:47 «Професійні журналісти, відрізняємося від блогерів саме відповідальністю перед аудиторією».

Лише 0,3% повідомлень у соціальних мережах і 5% телевізійних сюжетів стосуються тимчасово окупованих територій — чому мільйони українців, які живуть в окупації, майже зникли з інформаційного порядку денного?  У подкасті «Медіуми» Ксенія Іванишин, аналітикиня Програми «Партнерство за сильну Україну», розповідає про те, як українські медіа висвітлюють життя на тимчасово окупованих територіях, чому голоси їхніх мешканців майже не звучать у загальнонаціональному просторі та які ризики це створює для українського суспільства. А також про те, як інформаційний вакуум впливає на ставлення суспільства до людей по той бік лінії фронту? І чому особисті історії можуть стати ключем до взаєморозуміння? 00:00 «Згадки про ТОТ у соцмережах становили близько 0,3% від загального масиву повідомлень»; 03:45 «Чим довше триває окупація, тим гіршим стає ставлення»; 07:30 «Росія буквально відрізає інформаційний зв'язок з Україною»; 09:00 «У суспільстві немає сформованого уявлення про людей, які залишаються під окупацією»; 11:07 «Тема окупованих територій є надзвичайно політизованою»; 13:53 «Особисті історії можуть виконувати функцію містка між українцями». Цей проєкт відбувається за підтримки Програми «Партнерство за сильну Україну», яку фінансують уряди Великої Британії, Естонії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції. Програма «Партнерство за сильну Україну» — це багатостороння донорська ініціатива, яку фінансують уряди Великої Британії, Естонії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції. Мета Програми — посилення стійкості України в умовах російської агресії через надання критично важливої підтримки громадам у співпраці з українськими органами державної влади, громадянським суспільством, медіа та приватним сектором.

Чому життя мільйонів українців в окупації залишається майже невидимим для великої частини українських медіа? Як журналістам працювати з тимчасово окупованими територіями, не наражаючи людей на небезпеку? І що сьогодні насправді відбувається по той бік лінії фронту? У подкасті «Медіуми» Андрій Діхтяренко, головний редактор «Реальної газети», розповідає про те, чому українські медіа досі недостатньо розповідають про окупацію, як російська влада контролює інформаційний простір, чому TikTok став одним із головних каналів комунікації з людьми на захоплених територіях та які історії найбільше потребують уваги українського суспільства. А також — про інформаційну ізоляцію, виклики для журналістів і про те, чому матеріали про життя в окупації можуть стати важливим кроком до майбутньої реінтеграції українських територій. 00:00 «У нас побудована мережа прихованих кореспондентів на окупованих територіях»; 04:10 «Нам сказали взагалі не з'являтися на вулицях, бо нас схоплять»; 08:08 «TikTok став для нас основним каналом донесення новин на окуповані території»; 10:45 «Для місцевих створюють своєрідну скляну стелю»; 12:30 «Місцеві мешканці практично не можуть відкрито говорити про свої проблеми»; 15:23 «Ми вибудували для себе успішні ніші, які російські пропагандисти не можуть зайняти»; 19:00 «Про людей, з якими ми співпрацюємо, ніхто не знає»; 20:56 «Коли вони не бачать нічого про себе, це ще більше підштовхує їх морально віддалятися й переходити на інший бік»; 23:55 «Люди перестають довіряти одне одному»; 26:24 «На тринадцятому році окупації, журналістів нарешті почали відзначати за матеріали про життя людей на окупованих територіях». Цей проєкт відбувається за підтримки Програми «Партнерство за сильну Україну», яку фінансують уряди Великої Британії, Естонії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції. Програма «Партнерство за сильну Україну» — це багатостороння донорська ініціатива, яку фінансують уряди Великої Британії, Естонії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції. Мета Програми — посилення стійкості України в умовах російської агресії через надання критично важливої підтримки громадам у співпраці з українськими органами державної влади, громадянським суспільством, медіа та приватним сектором.

Як театральна моновистава військовослужбовця Третього армійського корпусу перетворилася на аудіопроєкт, який здобув найпрестижнішу міжнародну нагороду — BBC Audio Drama Awards. У подкасті «Медіуми» Світалана Свиридко, продюсерка «Радіо Культура», режисерка-постановниця, розповідає про створення вистави «Ненароджені для війни», пошук звучання війни без російської мови, реакцію європейської аудиторії та про те, чому саме мистецтво допомагає осмислити досвід війни. 00:00 «Народження радіодрами відбулося так, як виношують дитя»; 03:35 «Те, що було дозволено використати в театральній постановці, ми не могли використати на радіо»; 06:30 «У кожної вистави має бути манок, який зачепить і не дозволить слухачеві перемкнути канал»; 11:01 «Іноземці були вражені тим, як можна з гумором і водночас легко говорити про війну»; 16:21 «Те, що ви побачите на сцені, й те, що почуєте в радіоефірі, звучить зовсім по-іншому»; 18:25 «Я завжди перевіряю все на радійність: книжки, театральні вистави, різні заходи»; 22:24 «Найменше, що можемо робити — це реабілітуватися і давати собі можливість для виходу емоцій через мистецтво». Цей матеріал було підготовлено за фінансової допомоги Європейського Союзу. Зміст цього документа є виключною відповідальністю ГО «Детектор медіа» і за жодних обставин не може розглядатися як такий, що відображає позицію Європейського Союзу.